COMME LES MARIN (français / anglais )

COMME LES MARINS

A Asinius Pollion

Comme les marins sauvés d’un naufrage

Suspendaient, pleins de reconnaissance,

Des tableaux votifs

Dans le temple de Neptune,

Sauvé par vous,

Mots éternels,

J’offrirai à Apollon

Et à son frère Hermès

Des guirlandes

De chants amoureux.

            Athanase Vantchev de Thracy

Paris, le 23 juillet 2010

Glose :

Asinius Pollion (Gaius Asinius Pollio – 76 av. J.-C. – 4 ap. J.-C.) : homme politique de la fin de la République romaine et du règne d'Auguste, orateur, historien et poète, membre de la gens plébienne des Asinii. Il était l'ami du poète Catulle. L'historien romain Velleius Paterculus (19 av. J.-C. – vers 31 ap. J.-C.) le met au nombre des esprits les plus distingués de son époque, et Valère-Maxime (Ier siècle ap. J.-C.) le cite comme assez bel exemple d'une robuste vieillesse.

Partisan, et ami personnel de Jules César pendant la guerre civile, il occupa en 49 av. J.-C. Messine avec une armée et participa à l'expédition de Curion en Sicile puis en Afrique contre les partisans de Pompée. Il échappa au désastre qui vit le massacre de Curion et de la plupart de ses troupes. Il accompagna César dans ses campagnes suivantes, en Macédoine où il prit part à la bataille de Pharsale, en Afrique et en Espagne contre Sextus Pompée.

Après la mort de César, il soutint Marc Antoine, se maintint en Vénétie avec deux légions, obtint par ses promesses le ralliement de la flotte républicaine de Domitius après la mort de Brutus et rejoignit Antoine avec sept légions. Mais après la paix de Brindes, il resta en Italie, et abandonna le parti d'Antoine lorsque celui-ci se lia à Cléopâtre.

Il exerça le consulat en 40 av. J.-C. en compagnie de Gnaeus Domitius Calvinus. Durant son consulat, il fit campagne en Dalmatie et s'empara de Salone tenue par des révoltés, succès qui lui valut le triomphe.

Il se déclara neutre lorsque Octave le pria de se joindre à lui avant la bataille d'Actium, en raison des services qu'il avait rendus à Antoine, et des bienfaits qu'il avait reçus en retour.

Il resta attaché aux institutions de la République romaine, de telle sorte que son indépendance dans ses manières et ses paroles était proverbiale sous le Principat d'Auguste.

ENGLISH :

Just Like The Sailors

To Asinius Pollion

Just like the sailors

Who hung votive tablets

In the temple of Neptune

To show their gratitude

For being rescued from shipwrecks,

I too, having been saved by you,

Eternal words,

Will offer to Apollo

And to his brother Hermes

Garlands

Of songs to show my love.

Translated from the French of Athanase Vantchev de Thracy by Norton Hodges

November 2013

IDYLLE (en anglais)

ENGLISH :

Idyll

For Hamo Ayvazian

(τό ’ειδύλλιον)

The breeze adores your curls, your eyelashes and the joy

That beats in your dazzling child’s heart,

And all around is song, the birds, the weather,

Your bright thoughts, your pure silken words.

Translated from the French of  Athanase Vantchev de Thracy by Norton Hodges

November 2012

IDYLLE

IDYLLE

A Hamo Ayvazian

(τό ’ειδύλλιον)

La brise adore vos boucles, vos cils et la joie

Qui bat dans votre cœur d’enfant éblouissant,

Et tout est chant autour, les oiseaux, le temps,

L’éclat de vos pensées, vos mots de pure soie.

            Athanase Vantchev de Thracy

Paris, le 20 novembre 2012

SADEGH HEDAYAT (en français et en anglais)

Sadegh Hedayat

Cette frénésie fébrile et cette furie rageuse,

La rouge résille des sens, la métropole du cœur

Et cette stridente splendeur des mots que ta fureur

A transformé en rire, en plaintes séditieuses !

Et cette panique muette qui ravagea ton âme

Avec la minutie d’un coup mortel de lame !

            Athanase Vantchev de Thracy

Paris, le 15 novembre 2012

Glose :

Sadegh Hedayat (en persan : صادق هدایت) – (1903-1951) : écrivain et traducteur iranien. Hedayat est considéré comme l’un des plus grands écrivains de l’Iran moderne. Il est contemporain, entre autres, des écrivains iraniens Houshang Golshiri, Mohammad Ali Jamalzadeh et Sadegh Chubak.
Il est surtout célèbre pour son roman La Couette aveugle, salué par les surréalistes lors de sa parution en français en 1953. Auteur d’une littérature crépusculaire et insolite, hanté par ses démons et vivant en marge de la société, il porte un regard désespéré, teinté d’une ironie impitoyable, sur l’absurdité du monde et l’inguérissable folie de l’âme humaine. Esprit libre dans la lignée d’Omar Khayam, dont il fit paraître une édition critique des Chants, il fut aussi un satiriste iconoclaste, influencé à la fois par les maîtres modernes de l’Europe et par le folklore et les traditions de la Perse antique.
« Pessimiste incurable », grand amateur de vodka et d’opium, Hedayat se suicide dans la misère et l’extrême solitude en avril 1951 dans son appartement de la rue Championnet, à Paris. Il est enterré au cimetière du Père-Lachaise.

Résille (n.f.) : du latin rete, « filet ». Filet généralement de petite dimension, utilisé par exemple pour maintenir une coiffure tout en la laissant visible, ou dans le cas de bas résille, pour dessiner sur les jambes des motifs géométriques ou, en chirurgie, pour maintenir une compresse tout en laissant la peau respirer. Au figuré : plomb d’un vitrail.

ENGLISH :

Sadegh Hedayat

Your febrile frenzy and your furious rage

The flaming filter of your senses, the metropole of your heart

And the strident splendour of your words which anger

Turned to laughter and seditious complaint!

And the silent panic which ravaged your soul

Through and through like a sword’s mortal blow!

Translated from the French of Athanase Vantchev de Thracy by Norton Hodges

Sadegh Hedayat

Cette frénésie fébrile et cette furie rageuse,

La rouge résille des sens, la métropole du cœur

Et cette stridente splendeur des mots que ta fureur

A transformé en rire, en plaintes séditieuses !

Et cette panique muette qui ravagea ton âme

Avec la minutie d’un coup mortel de lame !

            Athanase Vantchev de Thracy

Paris, le 15 novembre 2012

Glose :

Sadegh Hedayat (en persan : صادق هدایت) – (1903-1951) : écrivain et traducteur iranien. Hedayat est considéré comme l’un des plus grands écrivains de l’Iran moderne. Il est contemporain, entre autres, des écrivains iraniens Houshang Golshiri, Mohammad Ali Jamalzadeh et Sadegh Chubak.
Il est surtout célèbre pour son roman La Couette aveugle, salué par les surréalistes lors de sa parution en français en 1953. Auteur d’une littérature crépusculaire et insolite, hanté par ses démons et vivant en marge de la société, il porte un regard désespéré, teinté d’une ironie impitoyable, sur l’absurdité du monde et l’inguérissable folie de l’âme humaine. Esprit libre dans la lignée d’Omar Khayam, dont il fit paraître une édition critique des Chants, il fut aussi un satiriste iconoclaste, influencé à la fois par les maîtres modernes de l’Europe et par le folklore et les traditions de la Perse antique.
« Pessimiste incurable », grand amateur de vodka et d’opium, Hedayat se suicide dans la misère et l’extrême solitude en avril 1951 dans son appartement de la rue Championnet, à Paris. Il est enterré au cimetière du Père-Lachaise.

Résille (n.f.) : du latin rete, « filet ». Filet généralement de petite dimension, utilisé par exemple pour maintenir une coiffure tout en la laissant visible, ou dans le cas de bas résille, pour dessiner sur les jambes des motifs géométriques ou, en chirurgie, pour maintenir une compresse tout en laissant la peau respirer. Au figuré : plomb d’un vitrail.

Nizami

(Ode)

 

« Tout ce qu'il y a en astronomie,
ou les détails dans toutes les sciences,
Je les ai appris, et j'ai cherché

dans toutes leurs pages, leurs mystères ».

            Nizami

 

I.

 

Nizami, Nizami,

Tu as fait, mon Ami Nizami,

Le questionnement et la quête !

 

Toi qui as pratiqué la poésie

Comme un exercice suprême de la suave liberté,

Toi dont l’âme a exploré

Avec les flammes d’une ferveur alliciante

Les méandres ardus de la vie.

 

Toi, le grand calligraphe des sentiments,

Le maître de la tendresse ensoleillée et affectueuse,

Le prince de la tristesse enjouée et moqueuse !

 

II.

 

Comme ton âme confiante,

Alerte, avisée, calme et avenante

Fait frissonner mon âme, le soir,

Quand les armées des étoiles et des cigales

Font retentir  la native majesté des airs

Et palpiter la poitrine des impalpables nuits.

 

Comme tes vers flammés,

Gardiens sacrés du temps, mon honorable Prince,

Me font frémir face à l’éternité

Et force mon cœur à battre à hauteur de l’univers.

 

Tes mots, pictogrammes célestes,

Habitués à l’encre des brumes,

S’appliquent à courir à l’envers du temps.

 

III.

 

Tes immortels livres,

Puits de mystères,

Entourent de leur lueur extatique

Mon sommeil :

Makhzan al-Asrar,  Khosrow o Shirin,

Leily o Majnoun

Haft Paykar, Eskandar-Nameh !…

Toi qui fais partie

De l’immense arbre généalogique

De la haute poésie,

Toi, branche hallucinée

Du Verbe éternel,

Âme qui a si bien incarné en chantant

La modulation des couleurs !

IV.

Mots denses comme du vin charnu

Et savoureux tel le grand vin  Sascicaia !

Une véritable quintessence de goût.

Exaltation à l’espérance la plus radicale

Qui ignore magistralement le deuil des choses !

Ami mien,

Compagnon fidèle des hommes et des anges

Comme mon cœur te chérit !...

V.

Non, tu n’aimais pas les tristes paroles

Qui raient le cristal de l’air,

C’est pourquoi l’eau et la lune

Aiment réciter tes poèmes.

Sentiers tranquilles,

Palpable tendresse,

Arbres et montagnes

Qui ne cessent d’abriter les êtres errants !

Notes célestes de tes vers

Qui se complètent constamment,

S’enrichissent,

Se chevauchent !...

VI.

Nizami, mon Ami,

Toi qui, enfant enchanté,

Aimais la poussière des routes,

Les croûtons de pain trempés dans l’eau chaude,

Le bonjour ordinaire des passants,

Le salut des passereaux,

Une lettre d’ami,

La pluie fine,

Un hérisson sauvé,

Les vieilles chansons de ton pays mélodieux

Et ses douces pluies fruitières !...

Je t’aime, mon Ami,

Toi qui savais caresser les âmes aussi sûrement

Qu’une main qui caresse

Les cheveux d’une femme endormie !

VII.

La solitude était ta grande maison ancienne,

Ta demeure plaisantée de couronnes de jacinthes !...

Vie à l’enfance belle comme une envolée de colombes,

Des paroles au poids d’un papillon,

Souffle des brises sans épaisseur,

C’est toi tout entier, mon Ami !

VIII.

Oui, tu aimais, Nizami,

Les dentelles des regards,

L’efflorescence de l’air,

Les bourgeons du coeur

Les rires au parfum d’eucalyptus,

Les lèvres luxueuses

Comme des flacons de parfums très chers

Au milieu des heures

Révolutionnées par le chant des insectes.

Avec ton cœur qui donnait

Directement sur la Voie lactée,

Sur les voiles de l’aube qui voguent dans le ciel,

Sur la moire des prairie du magique Azerbaïdjan.

IX.

Les nappes damées rouges,

Les oreillers brodés,

Les portes de chêne qui chantent,

Le monde entier se mouvait

À l’intérieur de ta pensée !

Ah, mon Ami Nizami,

Hélas, toute hiérarchie finit

Devant la Beauté et la Mort !

Memoria quoque ipsam cum voce

Perdidissemus si tam in nostra potestate

Esset oblivisci quam tacere

X.

Tes livres sont riches

Comme des vins de sacre

Aromatiques, fruités, jeunes, charmeurs !

Oui, mon Ami,

Qui meurt dans la certitude de vivre en Dieu

Ne meurt pas !

Toi qui connaissais la distance absolue,

Le pur lointain !

Toi qui aimais la clameur

Des petites fleurs des champs

Qui réjouissent le regard 

Et les feuilles d’automne qui tournoient

Autour du tronc de l’arbre

Lourdes de fin amère, nostalgique, désolée.

XI.

Toi qui as connu la tristesse au goût de fruits mûrs,

Les alternances d’exaltations et de tourments

Sous l’étincelante blancheur de la neige.

Toi qui criais dans les puits

Des secrets trop lourds à porter,

Voyant le cœur de toute chose,

Comprenant que tout est tissé de forces amicales,

Que la vraie unité du monde

Est le Poème et non le livre.

XII.

Voici que la nuit pose

Avec un raffinement infini ses pieds mauves

Sur les dômes végétaux  des arbres

Et pénètre les murs ajourés de la forêt.

Ton âme s’oublie en elle-même et,

Effleuré par la musique de l’éther,

Elle se confond avec l’âme de l’Univers

Palpitante en soi,

Comblée par son propre éclat.          

            Athanase Vantchev de Thracy

Paris, le 14 novembre 2012

Glose :

Nizami ou Nezami Ganjavi (en persan : نظامی گنجوی, en kurde: Nîzamî Gencewî, نیزامی en azéri : Nizami Gəncəvi), de son nom complet Nezam al-Din Abu Mohammad Elyas Ibn Yusuf Ibn Zaki Ibn Mu’ayyad Nezami Ganjavi (1141-1209) : poète, savant et écrivain persan. Il est né à Gandja (Azerbaïdjan) où il est resté jusqu'à sa mort.

Nizami est avant tout un grand savant et auteur d’épopées romanesques, influencé profondément par le mysticisme. Tous les membres de la famille de Nizami étaient savants. Dès son jeune âge, il commença à étudier toutes les branches scientifiques, philosophiques et théologiques de son époque. Nous disposons de très peu d’informations concernant sa vie. Néanmoins, nous savons qu’il devint tôt orphelin et qu’il fut élevé par son oncle maternel, Khadjeh Omar, homme de très grande culture. C’est d’ailleurs lui qui transmit tout son savoir à Nizami. Sa mère, Raïssa, était kurde.
Nizami se maria trois fois. Le prince de Darband, Fakhr-é din Bahramshah, lui offrit une jeune et jolie esclave Kiptchak. Elle s’appelait Afagh. Il l’épousa. C’était sa première femme, et sa bien aimée, avec qui il a eu un seul et unique enfant qu’il nomma Mohammad Afagh. Sa femme décéda juste après l’achèvement de Khosrow et Chirine. Étrangement, les deux autres épouses de Nizami décédèrent elles aussi peu après l’achèvement d’une de ses épopées. C’est la raison pour laquelle il se plaignait amèrement auprès de Dieu avec ce verset : « Oh Dieu, pourquoi est-ce que pour chaque Masnavi (long poème) je dois sacrifier une femme ? » De poésies lyriques aux poèmes didactiques de contenu moral et mystique, ses œuvres sont illustrées d'anecdotes et très riches en puzzles. Son art est la construction de quatre romans en poésie :

« Khosrow et Chirine », conte la vie et les amours du roi sassanide, Khosrow II, et de la princesse chrétienne Chirine. « Leili et Madjnoun », inspiré d'une vieille légende arabe, est l'histoire d'une passion amoureuse mutuelle qui ne s’accomplit que dans la mort. « Les Sept Idoles » a pour héros le roi sassanide, Bahram Gour, célèbre pour ses exploits et ses amours ; ses sept épouses, filles des rois des Sept Climats, lui content chacune une histoire merveilleuse. Et finalement, « Le Livre d'Alexandre » exalte la sagesse surhumaine du conquérant, « figure divinisée, comme un composant de messages prophétiques » dans la tradition musulmane.

Il est par ailleurs très difficile d'accès, puisqu'il a un langage codé et très complexe. Seyyed Mahammad Ali Oraizi (1882-1954), savant iranien, a consacré une grande partie de sa vie aux œuvres de Nizami, et a pu les interpréter.

Paroles de Tacite :

Memoria quoque ipsam cum voce

Perdidissemus si tam in nostra potestate

Esset oblivisci quam tacere 

Nous aurions même perdu la mémoire avec la voix,

S’il était autant en notre pouvoir

D’oublier que de se taire.

Alliciant, e (adj.) : du verbe allicier, existant en moyen français sous la forme alicier. Ce verbe vient du latin allicio, « attirer à soi notamment en charmant », et plus particulièrement de sa forme allicere. Adjectif rare (littéraire) qui signifie : séduisant, attirant.

LA NUIT DU SALUT (en allemand)

Die Nacht der Erlösung


À Christine Prevot Empain


Χαῖρε, κεχαριτωμένη, ὁ Κύριος μετὰ σοῦ.

« Sei gegrüsst Maria, die Du bist voller Gnade,

der Herr sei mit Dir”

Ich weiss, meine liebe Christine,

die Wunden des Tages

dringen bis zur Seele

Wenn der Gesang des Herzens
an nächtlichen Pfaden erlischt.

Aber einige späte Blumen
voll der Sonne

strahlen weiter

wie kleine feurige Sterne

zwischen unsern Wimpern.

Von Deinen so feinen Händen

nur Blätter eines Apfelbaums  

an der goldenen Brust des Abends
Dieser nubeschreibliche Duft von Güte
und Traurigkeit.

Du schaut an, sanft und vorsichtig
Das pale Licht, das vergeht,
gequält vom Wind..

Und Du wartest, isicher gestimmt,
Das ein Unsichbarer
Dir Leuchtendes sagt
Und Wohlmeinendes !

Aber das sind nicht Wesen,

die Du mit deinen reinen Augen sehen willst,
sondern  die zitternden Farben der Stimmen
ist was Du liebst!

Das ist jetz wie ehemals,
wandelnd im herbstlichen Glanz

Polygnote aus Delphi

und Niceas aus Athen
erwarten iim griechischen Abendrot 

Die tiefe Nacht der Erlösung

             Athanase Vantchev de Thracy


Almaty (Kazakhstan), le 22 septembre, Anno Domini MMXII


Glose :



Χαῖρε, κεχαριτωμένη, ὁ Κύριος μετὰ σοῦ : locution grecque qui signifie « Je vous salue Marie pleine de grâce, le Seigneur est avec vous. Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum (en latin).
Polygnote de Delphes (470 – 440 av. J.-C.) : le plus ancien des peintres grecs dont on a retenu le nom et tout ce que nous savons de lui a été rapporté par des écrivains antiques, tels Pline (23-79 ap. J.-C.), Pausanias le Périégète, c’est-à-dire auteur de descriptions géographiques, de récits de voyage (115 – 180 ap. J.-C.), Dion Chrysostome, c’est-à-dire Bouche d’or (30 – 116 ap. J.-C.). Il est né à Thassos, alors colonie de Paros, mais a été « emmené » à Athènes par le généralissime athénien Cimon et là, il fut adopté par les Athéniens, et reconnu comme l'un de leurs citoyens. On a dit de lui qu'il fut l'amant d’Elpinice, sœur de ce même Cimon (486-461 av. J.-C.) et qu'il fit d'elle un magnifique tableau que l'on appelait Les Troyennes captives.


Nicias d’Athènes (vers 470 –b 413 av. J.-C.) : homme politique et général athénien durant la guerre du Péloponnèse. Membre de l’aristocratie, il est le fils de Héroscamandre, exploitant de mines d’argent, propriétaire de nombreux esclaves et de nombreuses terres. Il œuvre pendant la guerre du Péloponnèse afin de mettre un terme au conflit. Après la mort de Périclès (vers 495-429 av. J.-C.), il devient l'un des plus importants personnages d’Athènes. Suite à la mort de Cléon ( ? – 422 av. J.-C.), Nicias est élu stratège à plusieurs reprises. Modéré, il s'oppose à l’impérialisme agressif des démocrates athéniens, et préside aux négociations avec Sparte après la Bataille de Pylos. La paix déclarée en 421 av. J.-C. est nommée paix de Nicias. La vie de Nicias et son action pendant la guerre du Péloponnèse sont notamment connues grâce à l'une des vies parallèle de Plutarque (46-vers 125 ap. J.-C.), et à L’Histoire de la guerre du Péloponnèse rédigée par son collègue et contemporain, Thucydide (vers 460 av. J.-C. – mort peut-être assassiné entre 400 et 395 av. J.-C.).

SIX SONNETS traduit en ukrainien

Дмитро ЧИСТЯК

Поет, письменник, перекладач,

Лауреат Премії Міністерства культури

Федерації Валлонія-Брюссель

САКРАЛЬНА ОДІССЕЯ АТАНАСА ВАНЧЕВА ДЕ ТРАСІ

         Атанас Ванчев де Трасі – постать направду унікальна у сучасній франкомовній літературі. У добу, коли поетична (а зчаста, псевдопоетична) громада здебільшого культивує верліброві форми вираження образів, він невтомно розширює класичний потенціал французького (й не лише) віршування: оди, сонети, буколіки, сатири, гімни, трени, лє, епіграми, епітафії тощо, не цураючись проте ні японського хайку, ні верлібру. Втім, промовистий той факт, що не формальними прикрашаннями вражає читача автор – його поетичний світ постає навдивовижу гармонійним поєднанням чуттєвого й раціонального. Адже основна мета поета – вловити порухи життя Душі через фіксацію митей, коли дійсність перевершує себе у глибинах емоційного сплеску, коли вчувається контакт «я» із «над-я». Проте слід зауважити, що такі миті зчаста виникають у натхненного стратега слова під впливом якоїсь літературної ремінісценції, або ж навпаки – пережита мить резонує в напрочуд інтелектуально потужній свідомості автора чи то з алхімічним трактатом Джордано Бруне, чи з незабутнім образом Мацуо Басьо, чи з метафізичним віршованим трактатом Аллана Лілльского. Читання творів Атанаса Ванчева де Трасі передбачає проникнення у глибини його творчої ерудиції, що дарує миті глибокого містичного переживання інтертекстуальної енергетики художніх образів. Спостерігаємо розщеплення смислів у довгій алюзивній галереї, а відтак – прирощення нових конотацій для тоншого осягнення дійсності й навіть – на рівні гіпотези, ясна річ, – інших рівнів духовного буття.

         Із чим же пов’язана така енциклопедична культура слова Поета? З багаторічним випростуванням духу автора. Народився Атанас Ванчев де Трасі 3 січня 1940 р. у болгарському місті Хасково. Упродовж півтора десятка років студіював гуманітаристику в європейських університетах. Тема його магістерської роботи – «Поетика  і метафізика у творчості Достоєвського», докторської дисертації – «Символіка світла у поезії Поля Верлена». Багато досліджень присвятив він давньогрецькій і давньоримській літературі, зокрема творчості Петронія. Відтак написав декілька мистецтвознавчих книжок про пунічні міста Тунісу. Довгий час студіював східну, зокрема ісламську духовну традицію. Переклав історіографічний труд Мустафи Тласса «Зеновія, владарка Пальміри». Підготував до друку антологію російської поезії, вшановану Пушкінською премією. Багато й плідно перекладав із болгарської літератури, за що обраний почесним доктором Університету Веліко Тарново.

Нині вийшли друком понад 30 поетичних збірок Атанаса Ванчева де Трасі. Прийшло й громадське визнання: членство у Європейській Академії наук, мистецтв і красного письменства, численні літературні відзнаки, зокрема Премія Франсуа Коппе Французької Академії й Міжнародна премія Солензара в галузі поезії. Твори поета перекладені більш, як тридцятьома мовами. Однак поетична одіссея невтомного шукача есенції триває:  він – частий гість великої кількості міжнародних літературно-мистецьких заходів від Чилі до Таджикистану, відповідальний секретар міжнародної асоціації «Поети світу». Прилучився він і до українського слова: взяв активну участь у підготовці до друку «Українських студій із філології», виданих цього року в Парижі, у якому вийшла й перекладена мною мала антологія української поезії.

Отже, щоб не залишатись українській громаді у боргу, пропоную читачам «Мови та історії» першу (але віриться – не останню!) добірку перекладів одного з найцікавіших інтелектуальних поетів Франції Атанаса Ванчева де Трасі з циклу за мотивами полотен Вермеєра, свідомо уникаючи подавати до них примітки – щоб не відібрати у читача добру нагоду самотужки порозкошувати глибинами цієї метафізично-трансценденальтної образності.

Атанас ВАНЧЕВ ДЕ ТРАСІ

(Болгарія – Франція)

СВІТЛО У СВІТЛІ

(Із циклу сонетів за мотивами полотен Яна Вермеєра Дельфтського)

Переклад із французької Дмитра ЧИСТЯКА

І

МАЙСТЕРНЯ

                   Франсу Флорісу

«Форми іменуються гарними лише через наявність у них якихось особливих аспектів, а також певного особливого їхнього асоціативного поєднання… Саме через асоціативне поєднання численних аспектів видимих форм, а не лише через відокремлене їхнє зображення створюється краса певного бачення».

                                                                  Вітело «Perspectivae», Кн. Х

                                                                 

Вивершування форм! Герменевтичний трепет,

Всевишній геній і урядник благостині,

Який ословив маєво речей у плині

Сказань скажених, в мові книжного вертепу.

Все квітне знаками! Прекрасне вершить вище,

Знання пишається, звіряючись душевно,

Дві вічності ураз в однім злились у ревних

Обіймах світла, в тканні гри, в розкошах пишних.

Мій Господи, ця юнка при стіні така вже гарна,

Немов пливе світань у надлегкім серпанку,

Що має віянням у начерку надхмарнім!

А це глибинне тло, що тіні притуманить!..

О жінко!.. Мрія ти чи Муза у квітчанні,

Чи несказанний сон, сердечне трепетання?

                                      Париж, 22 березня 2006 р.

ІІ

АСТРОНОМ

         Пітерові Боелю

«Чарівники вважають аксіомою, що для всякого діяння треба мати на увазі існування Бога, який має вплив на інших богів, а ті боги своєю чергою впливають на небесні тіла чи світила, котрі постають утіленням божеств, а світила діють на демонів, мешканців та охоронців світил (одним із них є земля), демони – на стихії, а стихії – на поєднання сутностей, поєднання сутностей – на чуття, чуття – на дух, а дух – на весь рід людський».

                                                                  Джордано Бруно «De Magia»

Моя ти душе, знаєш: нескінченний – світ

І нескінченний – час, виношувач зірковий,

Чеснота ієрархій, благ провідник від

Віків, де твір людський довершується ново.

Архангелів полки над сяйвом – сяйвом сплеснуть,

Й тихенько зшиють нам, як видатний кравець,

Життя небесних сфер із трепетом сердець,

Повітря чистий дух – із плем’ям піднебесним!

Моя ти душе, знаєш: Бог в усім один,

Він – гармонійний, він – то джерело без дна,

Він – сім’я в сімені, він – Глас між голосінь,

Космічна радість вишніх поєднань!

О Астрономе, ствердь кричущий мій порив,

Євангельський мій спів, що віри кров пролив!

ІІІ

МЕРЕЖНИЦЯ

                   Цезареві Боецію ван Евердінґену

«…pictoribus atque poetis

Quodlibet audendi simper fuit equa potestas».

(«…поети й малярі

У рівній мірі дерзання творче ділять»).

                   Горацій «Ars Poetica»

Ні, душе, не снага, як vates, безберего

Співать космогонічний обшир Стагірита,

А чи до Піндара подібно сотворити

Хвалу стратегам, цим аресовим хорегам –

Цей вечір хочу, душе, мов дитя ридати,

Дитя, яке схопилось ув осерді ночі:

Схилилась жінка над шитвом – мов колосочки

Пшениці, вітер їх цілує так завзято!

Любити хочу цю мережницю спокійну

Ясою, що на золотий корсаж упала

І цілувати пальці – їх душа краси вінчала –

Немов молитва давня, пальці мелодійні!

Леліяв би сердечний витвір, де зроста

Високих богослов’їв горня простота!

IV

ХРИСТОС У МАРТИ З МАРІЄЮ

                   Omnis mundi creatura

                   Quasi liber et picture

                   Nobis est in speculum

(Кожне світове створіння

                   Чи то в книжці, чи в картині –

                   Мов у дзеркалі стає).

                                      Аллан із Лілля «Rythmus alter»

Скрізь правда й лагода: Христос, жінки, хліби,

Ці пальці, лиця, світло, бганки на шовках

Одінь ошатних – все гармонія пливка

Обарвить миром надвечірньої плавби!

Злагідних ритмів лад – він славить чудо з див,

Есенцію очам являє досконалу,

Ту мову серця, субстанційне те начало,

Котрому гість пречистий поглядом годив.

О Марто, вже не квапся, слух свій прихили

До музики – там чути сфери, там душа

На учту світла іншу душу припроша

В чутті усіх чуттів, у витоку всіх слів.

Сестра твоя Марія мліє од краси –

Квапливе серце, глянь, звершилися часи!

V

ЖІНКА, ЩО СИДИТЬ ЗА ВЕРДЖИНЕЛОМ

«Lux est natura communis reperta in omnibus corporibus tam coelestibus quam terrestibus... Lux est forma substantialis corporum secundum cujus majorem et minorem participationem corpora habent verius et dignius esse en genere entium ».

(Світло – та частка природного, яку можна віднайти у всякому тілі: як земному, так і небесному… Світло – субстанційна форма тіл, саме завдяки їй ним притаманне буття, тим справжніше й благочестивіше, чим вище вони підносяться у спілці зі світлом).

        

         Святий Бонавентура «Commentarius in II Librum Sententiarum»

Незмінна музика, бучна сюїта звуків

В абетці мисленнєвій знаками нуртує,

Негаданим реченням потайки звістує

Знань сокровенних Піфагорову науку.

Цнотлива душе, Ви до кого здійняли

Ясу небесних віч, цих стиглих ягід винних,

Для кого шепотіння пальчиків-перлин

По душах клавіш, по сяйливих цих годинах?

Віоло, подруго, ти смисли озори

Раптових тиш, які мелодію все крають!

Чому в ріці шовків легеньких виринають

Одміни тону і прозори, і огнем гориш?

О чом Бабюрен тут, чому надмірні – тіні,

А ніч виблискує і рана – у світінні?!

VІ

ШЛЯХТИЧ І ПАНІ, ЯКА ГРАЄ НА СПІНЕТІ

                   Рембрандту Гарменсзон ван Рейн

« Consonantia, quae omnem musicae modulationem regit, praeter sonum fieri non potest... Etenim consonantia est dissimilum inter vocum in unum redacta concordia... Consonantia est acuti soni gravisque mixtura suaviter uniformiterque auribus accidens. »

(«Консонанс, який лежить в основі будь-якої музичної модуляції, може втілюватись лише у звуках… Вся річ у тім, що консонанс виступає злагодою різних голосів, зведених до єдиного… Консонанс – це поєднання  високого та низького звуків у рівномірному леготі, що милує слух»).

         Боецій «De musica»

Заграй, дитино гожа, пальчики, злетіть,

Під вітру гімн сердечний пал нехай веде:

Світанку білина і клавіші бліді

У чарі мрій – над еліксири та етер!

Гармоніє, о Афродитина дитино,

З узвиш небесних озори ці світлі миті,

Згадай про Кадма, про весілля, таж Харити

Зіткали сукні світ із осяйної сині!

Окіл налий ти миром синявим по вінця,

Овій пахіллям цвіті, духом фіалковим,

Не дорівнятись їм спінета вишній мові,

А нас чарує над усі дельфійські жриці!

А ти яви, ясне свічадо, в тиші чистій

Пресвітлих вісників у шатах прозористих!